Убийства в нем не показаны, но зрители в Каннах выходили с сеанса молча.

Премьера нового фильма Сергея Лозницы «Бабий Яр. Контекст» прошла на Каннском кинофестивале. Документальная картина собрана из фрагментов хроники, снятой в 1941 году в Киеве. Кинокритик «Медузы» Антон Долин рассказывает, каким получился новый монтажный фильм автора и как его встретила публика в Каннах.

Сергей Лозница признается, что одержим темой Бабьего Яра всю жизнь, с детства, которое провел в Киеве. Ребенком он ежедневно ходил через урочище, где когда-то прервались жизни тридцати трех тысяч евреев, убитых немцами в сентябре 1941 года. Об истории этого места предпочитали не говорить. Лозница хочет раз и навсегда положить конец заговору молчания, вроде бы давно потерявшему актуальность (говорить о трагедии Бабьего Яра не было принято в СССР), но до сих пор магическим образом действующему на умы: разговаривать-то об этом уже можно, но все еще слишком страшно. Долгие годы режиссер вынашивает проект полнометражного игрового фильма — видимо, слишком дорогостоящего и сложного. В канун пандемии вроде бы его осуществление казалось близким, а потом отложилось опять.

https://meduza.io/feature/2021/07/14/babi...

Але у 1966 р., у 25-у річницю початку розстрілів у Бабиному Ярі, інтерес у суспільстві до цієї трагедії різко зріс. Тоді вийшла у журналі «Юність»   документальна повість Анатолія Кузнєцова «Бабин Яр», яка викликала просто неймовірний інтерес. Пам’ятаю, як вожата у піонерському таборі вслух читала нам, 12-літнім, журнальний варіант цієї повісті… Однак вже менше, ніж за рік після публікації книга викликала гнів в ЦК ВЛКСМ (органом якого був журнал), потім в ЦК КПРС, публікація «Бабиного Яру» взагалі була визнана помилкою, перевидання заборонене, в бібліотеках книгу перестали видавати.

Ще однією значною подією тоді стали два неофіційні траурні мітинги у Бабиному Ярі у вересні 1966 року.

Четверо молодих киян ризикнули організувати мітинг у 25-у річницю початку масових розстрілів. Це були старший науковий співробітник обсерваторії АН УРСР Еммануїл (Амік) Дімант і його друзі Гарік Журахович, Гарік Голдовський і Гриша Пипко. Вони обрали для цього день 24 вересня, одне з найважливіших в юдаїзмі свят – Судний день, Йом-Кіпур, бо у 1941 році за єврейським календарем Йом-Кіпур припав саме на 29 вересня, день початку розстрілів. Хлопці виготовили плакат з написами на російській мові, ідиші й івриті: «Бабин Яр 1941-1966» і зверху: «Пам’ятай про шість мільйонів», прикріпили його на вцілілій стіні старого єврейського кладовища. О 17 годині біля плакату почали з’являтися перші люди. Приходили дрібними групками, зібралися біля 50 людей. Більшість не знали одне одного, але плакат чітко визначив суть акції ‒ мовчазний мітинг в пам’ять про невинно вбитих євреїв у Бабиному Яру. «Ми нічого говорити не збиралися, ніхто не готував жодних промов. Ніяких вимог до радянської влади у нас теж не було. Ми хотіли тільки показати, що це наша могила і ми не погоджуємося, що б з нею так поводилися!» ‒ розповідав Дімант.

Влада цей мітинг не помітила зовсім. На відміну від наступного.

Полотно з написом на стіні кладовища висіло три дні, ніхто його не знімав. Щодня, їдучи вранці і ввечері на роботу, кияни могли бачити його і читати, наче рекламне оголошення. Аміку Діаманту присутній на мітингу 24-го письменник Віктор Некрасов вклав у руку записку з номером свого телефону і запропонував зустрітись, щоб обговорити проведення більш змістовного і велелюдного мітингу. Надалі за участі Некрасова підготовка другого мітингу, призначеного на 29 вересня, пройшла вже значно організованіше. Того дня зібралось біля тисячі людей, серед яких представники української інтелігенції: Віктор Некрасов, Іван Антоненко-Давидович, Іван Дзюба, режисери Рафаїл Нахманович, Гелій Снєгірьов, хірург Микола Амосов, авіаконструктор Олег Антонов, скульптор Валентин Селібер. На цей мітинг приїхали і представники московської інтелігенції – Володимир Войнович, Петро Якір, Юлій Кім, Фелікс Свєтов та інші.

Раніше поряд із Бабиним Яром знаходилось старе єврейське кладовище, яке систематично руйнували, розбили усі пам’ятники, врешті решт зовсім знищили. Міська влада намагалась всіляко стерти пам'ять про це трагічне для киян місце. Сама назва Бабин Яр була сором’язливо перейменована у Сирецький Яр, а місце загибелі десятків тисяч євреїв стало офіційно називатись «местом расстрела жертв фашизма в Шевченковском районе».

Про цей глум над пам’яттю загиблих, про необхідність встановити пам’ятник жертвам геноциду В.Некрасов неодноразово писав, починаючи з 1959 року. Як фронтовик, він не міг зрозуміти «вибіркову правду» комуністів про минулу війну. Ще у жовтні 1959 р. у «Литературной газете» він надрукував статтю «Почему это не сделано…», у якій писав:

«В Киеве нет человека, у которого бы здесь, в Бабьем Яру, не покоился бы (нет, тут другое слово нужно) отец или сын, родственник, знакомый…Когда человек умирает, его хоронят, а на могиле его ставят памятник. Неужели же этой дани не заслужили 195 тысяч человек, зверски расстрелянных в Бабьем Яру, на Сырце, в Дарнице, в Кирилловской больнице, в Лавре, на Лукьяновском кладбище?» —

Про це він говорив і на мітингу у Бабиному Ярі 29 вересня 1966 року.

З цього мітингу фактично почалась боротьба за увічнення пам’яті жертв Бабиного Яру. А у ЦК на Банковій (тоді – вул.Орджонікідзе) і у КДБ на Володимирській він кваліфікувався як «сионистское сборище»…

Віктор Некрасов згадував про той мітинг так:

«Люди плакали, было много цветов. Я сказал несколько слов о том, что здесь должен стоять памятник. Потом выступил Дзюба с хорошей, умной, горькой речью, что пора положить конец взаимной нелюбви украинцев и евреев, что это позор. Слышно было плохо, никаких микрофонов у нас не было... Потом появилась милиция и всех весьма вежливо, но разогнала. То, что сняли киношники, у них отобрали. И никто этого так и не увидел». Заклики Дзюби до боротьби із антисемітизмом та до об’єднання українців і євреїв за збереження національної культури через відсутність гучномовців мало хто чув. Але сама поява українських інтелігентів та їхня солідарність була для людей важливою.

Вже 1 жовтня 1966р. секретар Київського міськкому КПУ Ботвин доповідав у ЦК КПУ (і особисто товаришу Шелесту П.Ю., першому секретареві ЦК) «О случае проведения неорганизованного митинга на месте расстрела немецко-фашистскими оккупантами советских людей в Бабьем Яру»:

[...] «По указанию горкома КП Украины партийный комитет Союза писателей Украины провёл проверку мотивов появления и поведения на неорганизованном митинге 29 сентября писателя-коммуниста Некрасова, писателей Дзюбы, Антоненко-Давидовича, Белоцерковского. Перед Президиумом Союза Писателей Украины парткомом поставлен вопрос о привлечении к ответственности указанных выше лиц».

[...] «На основании изложенного можно сделать вывод, что митинг 29 сентября в районе Бабьего Яра был организован еврейскими и украинскими националистами с целью разжигания националистических тенденций среди еврейского населения города Киева».

А потім кожного року, починаючи з 1966-го, у Бабиному Ярі проходив неофіційний мітинг єврейських (і не лише єврейських) активістів. З року в рік кількість учасників неофіційного мітингу зростала, якщо у 1968 році їх було 60-70чол., то у 1969 р. вже 300-400, а у 1970р. – 700-800. Міліція і КДБ розганяли ці мітинги пам’яті, знімали з поїздів тих, хто їхав з інших міст, зривали траурні стрічки з написами на ідіш, саджали учасників на 15 діб і т.д.

Прийти 29 вересня до Бабиного Яру було тим же, що й 22 травня до пам’ятника Т. Шевченку – своєрідним громадянським подвигом. Вас могли затримати, оштрафувати, побити, звільнити з роботи чи виключити з вузу. Були і більш серйозні репресії. Відбулося, як мінімум, три суди над дисидентами, на яких обвинувачуваним серед іншого інкримінувались виступи на мітингах пам’яті і статті, що описували розгін мітингарів.

Неофіційні мітинги заборонялись під формальним приводом, що «там похоронены не только евреи», але реальною причиною, звісно, був офіційний антисемітизм і неприйняття будь-якою владою неконтрольованої громадянської активності.

Прагнучи зберегти контроль над тим, що відбувається, київська міська влада вирішила взяти у свої руки траурні заходи у Бабиному Ярі. У 1968 році було вперше оголошено про проведення у Бабиному Ярі організованого «мітингу трудящих». На ньому «кращі люди Шевченківського району» ( у тому числі обов’язково і євреї) з кумачевої трибуни повинні були рішуче викривати і засуджувати ізраїльських агресорів як наймитів і агентів міжнародного сіонізму.

З 1968р. така форма проведення траурних мітингів у Бабиному Ярі стає стандартною. Пропозиції Київського міськкому КПУ, направлені з цього питання до ЦК КПУ («товаришу П.Ю.Шелесту») виглядали так: «Предлагается, чтобы митинг открыл секретарь горкома партии, а также выступили 2-3 участника Великой Отечественной войны (еврейской национальности), писатель, секретарь горкома комсомола»…

Так воно все і було: і трибуна, і оратори, і співробітники всяких органів (у формі і без), і дружинники з міліцією – уважно подивіться на фото, і все ви там знайдете і побачите…

Чому в СРСР боялися встановлювати пам’ятник жертвам фашизму у Бабиному Ярі? Відомий радянський архітектор Анатолій Ігнащенко так пояснював позицію ЦК КПУ, коли також хотів прийняти участь у створенні пам’ятника і отримав відмову:

«Согласно тогда господствовавшей у нас идеологии, все жертвы Бабьего Яра не заслуживали народной памяти: украинцы – националисты, военнопленные – подлые трусы и предатели. По поводу евреев бытовало мнение, что это за нация, если не сопротивляясь фашистам, по первому зову оккупантов пришла, как стадо овец, в Бабий Яр на расстрел… О тысячах военнопленных умалчивали – разве могли солдаты, офицеры, генералы доблестной советской армии тысячами сдаваться в плен?».

Пам’ятник у Бабиному Ярі відкрили у 1976р., коли Віктор Некрасов вже виїхав з СРСР. Віктору Платоновичу належить фраза, яка вражає своєю лаконічністю і водночас величезним змістом: «В Бабьем Яру были расстреляны не только евреи, но только евреи были расстреляны здесь лишь за то, что они были евреями»…